Я вже планувала щось почитати, взяти коментарі, знайти конфлікт, але потім згадала, що пишу відгук про практику для університетської газети, а не матеріал для Радіо Свобода. Тепер книжка Олени Ремовської на столі та купа нових знань, навичок підтверджують, що це був не сон, а я справді стажувалася в одному із провідних ЗМІ країни.

Ви теж не довіряєте рекламам: схуднути за один місяць, вивчити мову за два?.. Проте тепер я почала сумніватися, тому що мене змінили за півтора місяця. На Радіо Свобода я з невпевненої дівчинки, яка не вміла знімати, монтувати і навіть комунікувати з людьми перетворилася на оператора, монтажера та журналіста, який спокійно бере коментарі не тільки у відомих людей, а й в одного з головних сепаратистів країни.

Приємно згадувати останні тижні практики. Я проводила їх в компанії Євгена Солонини та мого свободівського «батька» Олександра Лащенко (він жартома мене вдочерив, бо я була наймолодшою в редакції). Ми постійно сміялися, коли пан Олександр напоказ підіймав вказівний палець і промовляв, напевно, всоте: «Наталочко, я тебе 5 годин не вичитуватиму, як це робив Євген». Євген Солонина, якого я вже встигла запросити в гості, коли той буде в Одесі, редагував мій перший матеріал…хоча не так – він переписував мій перший матеріал. Його перша і остання критика досі лунає в моїй голові під час написання текстів. Проте тепер вона дружня, порадницька, а не саркастична і не від «дядьки, у якого, певне, проблеми», як мені здалося тоді. Яскраві Євгенові приклади «як треба і як не треба» допомогли мені без його присутності створити з десяток журналістських матеріалів на Радіо Свобода, за які Олександр Лащенко «готовий був пробачити все».

Остаточно «влитися» в колектив та відчути себе важливою частинкою великого механізму Радіо Свобода допомогло моє перше розслідування під керівництвом незмінного вчителя Євгена Солонини. Три дні ми з ним жертвували сном, прокидаючись о п’ятій ранку, щоб встигнути на проплачений мітинг, і замовляючи таксі з редакції о третій ночі. В результаті, нашим матеріалом зацікавилися в СБУ. Євген напророчив мені долю розслідника, але мій страх та дзвінки від організаторів акції змісили засумніватися в його словах. Прикидатися «проплаченим тітушкою» було напрочуд легко, але повертатися вночі додому, постійно озираючись, - ні.

Новим випробуванням від головного редактора пані Інни Кузнєцової стала зйомка.

-         Касяненко, йдете на подію сьогодні!

-         Зрозуміла, де диктофон?

-         Він вам не знадобиться, камеру візьміть.

-         Гаразд…

-         До речі, ви знімати вмієте?

-         Ні…Якраз і навчуся!

-         Чудово! О 18.00, щоб були в Адміністрації Президента, зніматимете засідання РНБО.

На Радіо Свобода всі дружно привітали мене «з бойовим хрещенням», а знімати я після нього ходила часто, навіть дуже, настільки часто, що встигла вивчити імена операторів інших ЗМІ. До речі, саме з камерою в руках я переконалася, що оператори найдобріші люди, які навіть без прохання допомагають.

Зараз я сиджу на дивані перед телевізором. Телеканал «Еспресо», з яким співпрацює Свобода. З екрана мені посміхаються знайомі обличчя. Днями тому ми пили одну каву в редакції.

Наталія Касяненко