Після ознайомлення шанувальників із літературно-музичним перформансом «Альберт, або найвища форма страти» в «Гостинной Hub» Юрій Андрухович погодився відповісти на деякі запитання, пов’язані не лише з новим твором.
- «Весь світ — театр, а люди в ньому — актори», як Ви думаєте, чи є режисер, який створив сьогоднішню драму в Україні?
- У зв’язку з подіями, які перевалили за три місяці, я повернувся, не знаю чи назавжди, до того, що можна вважати релігійним світовідчуттям. Я думав, що є якісь очевидніші речі, тому цього позбувся. І тут раптом такий каскад всяких збігів! Просто прояви містичності! Ніби на долоні викладають події й кажуть: «Як ти ще смієш не вірити?» Тож так, тут є режисер. Його можна назвати провидцем, назвати Богом. Він вершить історії, долі. Це вже більше, ніж мистецький твір, ніж театральний. Це містерія. Щось таке, що перевертає усталені уявлення про порядок речей в цьому світі.
- Чим Андрухович-письменник відрізняється від Андруховича-читача? Як Ви читаєте книги?
- Я читаю по-різному. Найголовніша проблема полягає в неуважності. Після великої кількості прочитаних книг людина стає неуважною. Я часто відволікаюся від таких книг, які російською мовою називаються «увлекательными». Розважальний жанр залишає мене байдужим. Іноді, на сторінці 40 я розумію, що не знаю, про що ця книга, які її герої. Щоб перебороти це, я добираю чтиво, через яке важко проходити. Наприклад, книги іноземними мовами. Тоді відволіктися не вийде: потрібно йти речення за реченням і водночас перекладати.
- Я думаю, є насправді 5 або 6 книг, котрі хочеться перечитувати. Вони можуть стати рефреном твого життя. У свої 16 я прочитав Томаса Вулфа російською мовою «Взгляни на дом свой, ангел». Пройшов місяць як я вперше вирішив перечитати цю книгу. Повністю я прочитував її рази 3 або 4. Зараз тримаю її в полі зору. Коли відкриваю «Взгляни на дом свой, ангел», потрапляю у 9 клас, відчуваю запахи минулого, згадую як танув в той день сніг…З книжками можна влаштовувати магічні кола.
- Як після перегляду вистави людина може сприйняти «Альберт, або найвища форма страти» в ролі читача, коли оповідання буде опубліковано?
- Текст - центральний. Проте зовсім інший випадок, коли він вимовляється, виспівується, вишептується, аніж випадок, коли прочитується на папері. Я ось трошки боюся за долю оповідання: воно може не вразити настільки тих, хто полюбив виставу. Я зберігаю надію, що у такій консервативній формі будуть працювати свої переваги. Наприклад, коли ці забавні люди (вказує на Уляну та Марка) кудись погнали, глядач може не зрозуміти, йому потрібно зупинитись у певному місці. А книжка - це книжка: є можливість перегорнути сторінку назад. Отож, не видати це оповідання – неможливо. У цьому полягає взаємодоповнюваність твору.
- Хто ніс найбільшу відповідальність під час репетицій?
- Найближче до серця брала останні дні приготування Оля Михайлюк. Вона зініціювала нас: покликала нас трьох у цей проект. Тому, напевне, почувала найвищу відповідальність.
- Чому містами туру стали саме Івано-Франківськ, Тернопіль, Київ, Запоріжжя, Одеса?
- Тут невідомо, чи ми вибрали, чи вони вибрали нас. Насправді ж не було ніяких упереджень щодо жодного міста. Йдеться про готовність міст взяти частину організаційних питань. Оскільки у нас немає спонсорів, ми все робимо за рахунок проданих квитків. Ми б із задоволенням розширили географію туру, але виявилося що лише у цих п’яти містах відгукнулися люди. Вони сказали, що ми будемо це робити, тоді як інші вагалися.
- Чому немає у продажу Ваших книг «Московіада» та «Перверзія»?
- Якраз обидва романи уже не менше року як повністю готові у видавництві «Лілея-НВ». Нещастя моє в тому, що видавець зубожів. Він навіть не має достатньо коштів, щоб зараз надрукувати наклад. А так все готово. Він поєднав ці романи під однією обкладинкою в одній книзі, хоча вони абсолютно різні.
Наталка Касяненко